Rezensionsfragment: Serhij Zhadan - Internat

Internat. Ein Titel, der die Wahrheit dieses Romans scheinbar hinter dem Symbol einer Lehranstalt, einem wichtigen Fokuspunkt der Handlung, einem Deskriptor des Plots verbergen möchte – fast ein Euphemismus, möchte man sagen. Aber das könnte nicht weiter gefehlt sein. Das Internat ist ein Ort des Traumas, und das Trauma wird in diesem Buch zum Gedankengebäude, das sich um die Ereignisse errichtet. Es wäre verlockend, das Internat einfach als Sinnbild der östlichen Territorien zu sehen – einen Ort, der wegen elterlicher Vernachlässigung rebelliert. Vielmehr ist das Internat ein abstrakter Ort, an dem alles Schwierige, alles scheinbar Unbewältigbare, alles, dem gegenüber man sich machtlos fühlt, vergraben wird, versteckt und vergessen. Das Internat ist also gar nicht der Osten, sondern das Internat ist der Konflikt an sich. So unverstehbar und gleichzeitig so schmerzhaft erklärbar ist der Krieg. Die Folge der Ereignisse, die Aktion und Reaktion und Reaktion und Reaktion der Menschen windet sich weiter, soweit man ihr zu folgen in der Lage ist. Aber Internat heißt auch Kindheit, heißt Aufwachsen im Verstoßensein, unter widrigen Umständen, scheinbar ungewollt – sogar manchmal von sich selbst in schwachen Momenten.

Und wer anhand des Gelesenen verzweifeln möchte, dem sei es verziehen. Pascha lebt die Verzweiflung (oder Resignation) bis er nicht mehr verzweifeln kann: Man sollte sich um nichts kümmern an dem man nichts ändern kann und man kann ja sowieso nichts ändern. Und so wichtig ist ihm das alles doch eh nicht, das Land, die Sprache, bis das Land einmal kein Land mehr ist, sondern ein fast verlorener Ort in der Ferne ist und das andere nicht die Sprache, sondern "Latein".

Internat ist kein Agitationsroman. Es werden keine Fanfaren in eine oder die andere Richtung geblasen. Mit dem Fokus auf den Lehrer Pascha, der in der Mitte zwischen allen Stühlen sitzt, widmet sich das Buch der unschuldigen Apathie unserer Gegenwart, einer Apathie, die man niemandem vorwerfen kann, die aber nichtsdestoweniger verhängnisvoll ist. Er ist Akademiker, aber kein Intellektueller. Er versucht immer schon ein guter, einfühlsamer Mensch zu sein und vergrault mit seiner hemmenden Vorsicht alle. Er möchte lieben, möchte Großes fühlen, ist aber lange nicht dazu in der Lage. Er möchte handeln, ist aber invalide. – Auf der ersten Seite trifft er eine Entscheidung, die doch eigentlich bloß ein Nachgeben ist und erst zur Entscheidung werden muss. Pascha ist ein Subjekt, das sich als Objekt fühlt. Und auch alle anderen sind für ihn Objekte, wie der Junge, den er heimzuholen sich aufmacht, und für diese Sichtweise fühlt er sich schuldig. Er fühlt sich für alles schuldig und gleichzeitig ist er der Meinung, auf nichts Einfluss zu haben. Eine bis zum Anschlag gespannte Feder, diese Ambivalenz. "Kein Mitleid, mit niemandem."

Die kleinen Momente, die wenigen Sätze, die den Menschen auf Paschas Odyssee durch den Krieg erlaubt sind, machen sie menschlicher als die meisten Protagonisten ganzer Zeitromane – wie kommt das? – sie sind einfach da. Menschen sind einfach da. Wir können nicht in sie hineinsehen, nur aus dem Wenigen lesen, was wir zu Gesicht bekommen, und inmitten der Hölle des Internats, der eingekesselten Stadt, der Unfreiheit, der Fremdbestimmtheit, des "nichts daran ändern Könnens" lesen wir in ihnen. Das ist Internat. Ein Roman, der auf poetische Art und Weise ein Mosaik entlang Paschas Reise entwirft, der seine Motive mit Eleganz (aber auch stellenweise gebotener Eindeutigkeit) vorantreibt, entwickelt und einem das Gefühl gibt etwas besser zu verstehen, das man nicht verstehen, sondern nur erklären kann. Das ist kein schönes Gefühl, aber ein notwendiges.

Фрагмент рецензії: Сергій Жадан – Інтернат

Інтернат. Назва, яка немовби намагається приховати за образом навчального закладу, – важливим локусом дії і дескриптором сюжету, а– правдиву настанову цього роману; можна сказати, що вона – майже евфемізм. Ця назва заводить в оману. Інтернат – це місце травми, і травма в цій книзі постає мисленнєвою конструкцією, яка зводиться навколо подій. Існує спокуса вбачати в інтернаті лише символ східних українських територій – місце, вихованці якого повстають, бо ними нехтують рідні батьки. Проте інтернат – радше абстрактний топос, де поховане й забуте все важке, все, здавалося б, непереборне, все, супроти чого почуваєшся безпомічним. Інтернат, отже, – зовсім не Схід; інтернат – це і є власне конфлікт. Війна така неосягненна і водночас така болюче легко пояснювана. Вервечка подій, дія, а за нею реакція людей, і ще реакція, і ще – усе це розкручується так далеко, наскільки стає снаги простежити. Водночас інтернат – це також і дитинство, і зростання у відторгненні, за несприятливих умов, із відчуттям, що ти нікому не потрібен – у моменти слабкості здається, ніби не потрібен навіть собі.

Хто відчув безнадію, прочитавши це, – тому пробачно. Паша живе в цій безнадії (чи в цьому безсиллі) досить довго, власне, стільки, скільки може: мудрі радять не перейматися тим, чого не можна змінити, а змінити, на думку Паші, так чи так не можна нічого. Зрештою, не такі вже й важливі для нього ця країна і ця мова – аж поки одного дня його країна перестає бути його країною і стає майже втраченою і далекою місцевістю, а мова – мертвою «латиною».

«Інтернат» – не агітаційний роман. Тут не почуєш фанфар на користь тієї чи іншої сторони. Книжка, в центрі уваги якої – вчитель Паша, котрий намагається всидіти між декількох стільців, присвячена невинній апатії нашого сьогодення, апатії, яку не можна закинути нікому конкретному і яка, тим не менш, смертельна. Паша – академік, але не інтелектуал. Він намагається бути хорошою, співчутливою людиною, проте відштовхує всіх своєю надмірною обережністю. Він хоче любити, хоче відчувати щось значне, але довгий час не здатний на ці почуття. Він хоче діяти, але почувається неповносправним. На першій сторінці він приймає рішення, яке, втім, виявляється простою поступкою і лише згодом переростає в свідомий вибір. Паша – суб’єкт, який відчуває себе об’єктом. І всі решта для нього – також об’єкти, включно з хлопчиком, якого він пробує вивезти з собою додому; Пашу бере сором за ці свої погляди. Він почувається винним за все і водночас вірить у те, що не має ні на що впливу. Ця амбівалентність і створює пружину, яка тримається в напрузі до фіналу. «Ніякого співчуття, ні до кого».

Ті короткі миті, ті скупі речення, через які Паша пізнає людей під час своєї одіссеї крізь війну, роблять персонажів людянішими, ніж більшість головних героїв інших романів – як таке можливо? – вони просто є. Люди просто є. Ми не можемо читати їхні думки, ми зчитуємо тільки ту дрібку, яку вони нам показують, і ми вчитуємося в них посеред пекла інтернату, оточеного міста, неволі, чужого примусу та «неможливості щось у цьому змінити». Ось що таке «Інтернат». Роман, який у поетичний спосіб відтворює мозаїку Пашиного шляху й елегантно (хоч і подекуди з умисною однозначністю) розгортає свої мотиви, розвиває їх у собі й навіює читачеві відчуття, що він наблизився до осягнення того, що осягнути неможливо. Відчувати це не надто приємно, проте необхідно.